Село Христинівка, сама його цитадель починалась напроти теперішнього магазину і тягнулась зліва від дороги, що веде на Грабовий куток, до ставка. З усіх боків оточене ярами, річками і зненацька кінноті взяти цей природній бастіон було не просто. В’їзд загороджували в два ряди возами ,тому тут і зупинялись валки возів на перепочинок, прямуючи до Немирова. Складання реєстру 1649 року - це час, коли більшості людей вперше надавали прі-звища. Ці прізвища люди носять і по цей день. Проглядаючи сторінки уманського полку, зустрічаємо знайомі христинівські прізвища: Галюк, Швець , Кравець, Момонт, Дахненко, Левченко, Костюченко, Деркач, Чорномаз, Вовк, Твердохліб, Передрій, Панченко, Зінченко і багато інших. На скільки прізвища з реєстру можуть мати відношення до сьогоднішніх носіїв таких прізвищ достовірно не скажеш, але певні узагальнення все ж зробити можна. В козацькій Україні часів Б.Хмельницького проживало трохи більше одного мільйона люду, тепер українців в 40 разів більше.

Якщо взяти до уваги, то чоловіків – носіїв прізвища, - в цьому прирості була половина, решта – жінки, що змінювали свої прізвища, то виходить близько двадцяти родин з однаковим прізвищем сьогодні є родичі того козака з реєстру. Христинівщина – кордон держави, місце небезпечне, але працювати на пана, без прав, на тих людей, що тут селилися, було ще гірше. Під самим селом ширяли татарські збройні ватаги. Без озброєного супроводу ніхто не переходив в інше село і не перевозив нічого. Кожне село було обнесене ровом і стінами з землі, що засипались між зв’язаних щитів з лози. Такі стіни не горіли, їх не розбивали ядра і вони були перепоною для кінноти. Переяславська Рада 1654 року і союз з Росією не змирили поляків з втратою прав на козацьку Україну. В цьому ж році, залікувавши рани і викупившись з татарського полону, Потоцький – злісний ворог козацтва, з військом посунув на Умань. По дорозі взяв Ягубець і Синицю, підійшов до Христинівки. Христинівка трималась день. Не маючи надій на підмогу, згоди-лась на умови капітуляції і була вирубана поляками до ноги. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Христинівка в складі Правобережної України відійшла до Польщі. Населення Христинівки брало участь у великому антифеодальному повстанні 1768 року. В 1793 році Правобережна Україна, а в її складі й Христинів-ка, возз’єдналась з Росією. Селяни вийшли з-під залежності польської шляхти. Проте їх сподівання на повне визволення від гніту не виправдалося. Вони все більше і більше попадали під гніт українських і російських поміщиків та царського режиму. На початку ХVIII століття поляки змінюють політику відносно українства і стимулюють повернення людей в пустуючий наш край. Особливо динамізму процес залюднення починає набувати з 1729 року, коли Уманщина на правах власності переходить від Калиновських до Потоцьких. Потоцький надає землі в оренду – хто скільки може обробити. Ще раніше козацтву на території біля Лисянки, Корсуня, Умані надаються вольності на 15-30 років, тобто безкоштовне користування землею. Для посполитих обжиття місця протягом 6 років було безкоштовне, при цьому надавалась позика посівним зерном і волами, а потім потрібно відпрацювати щорічно 86 днів панщини, або заплатити грішми – чинш. Люди починали повертатися знову в наш край, приблизно 2/3 першоселенців повернулися з Лівобережжя. Це козацькі прізвища з реєстру. Потоцькі заохочують в наш край селян з Галицького і Волинського воєводств. Інтенсивне заселення почалось з 1760 року. Сюди йшли селяни з Поділля, і в більшості прізвища цих поселенців мають закінчення на –ук, -юк: Остапчук, Пачесюк, Наконечнюк, Кравчук і так далі. В 1768 році в Христинівці вже було 146 дворів і проживало 864 особи, в Умані жило 2200 осіб. В нашому краї Гайдамаччина 1768 року була жорстокою. А в Умані, Монастирищі і в Босівці (теперішнє Зоряне), ще більш жорстокою була розправа поляків з гайдамаками. У другій половині 18 століття починає розвиватися промисловість і у віддалених місцях Правобережної України . В 1786 році в Христинівці будується гуральня та два лісосклади, Теперішній Христинівський, Маньківський і Монастирищенський райони з часів Б.Хмельницького разом мали заселених 33 села, а від Полтавської битви до Гайдамаччини на цих землях створились ще 55 сіл. В 1729 році Південноруський край переходить до Росії. Після колонізації починається русифікація краю, в 1801 році відмінили навчання в цер-ковно-приходській школі за українським звичаєм, дякам наказано правити службу Божу «російським наречиєм». В 1831 році всій шляхті Правобережжя потрібно довести свій при-вілейований стан, хто не зміг, той потрапив в стан державних селян (вільних). Із 100 тисяч шляхти Правобережжя 64 тисячі позбулися своїх шляхетних прав і почали платити податки. Нащадки цієї шляхти нікуди не ділись, вони, безумовно, і сьогодні живуть в Христинівці, не підозрюючи, ким же були їх предки. На Київщині, і в нашому краї в тому числі, не всі селяни були кріпаками, а тільки 57% від загальної кількості жителів. Кріпакам і при російському підданстві жилось важко, в архівах збереглась чолобитна 1817 року христинівських кріпаків царю Олександру І на жорстокість пана Яна Стахурського. За це розправа пана над кріпаками була швидкою. Мало змінилося становище трудящих і після реформи 1861 року. В результаті застосування грабіжницької системи викупу землі, селяни залишалися в напівкріпосницькій залежності від поміщиків. В Христинівці з 3915 десятин землі графу Г.Красицькому та поміщику М.Терещенку належало 1757 десятин, а понад 500 – селянським господарствам, в основному середняцьким і бідняцьким. Прибутки поміщиків і підприємців невпинно зростали. Лише в 1868 році орендар гуральні Городницький реалізував продукції тільки на Київщині, на суму 20 тисяч карбованців. На гуральні в той час працювало 14 робітників.